До 225-річчя Андрія Михайловича Миклашевського

 

Миклашевський Андрійя Михайлович — українського поміщика, мецената, засновника першої на Лівобережній Україні порцелянової мануфактури, діда Гетьмана України Павла Скоропадського. 

 

Андрій Михайлович Миклашевський походив зі старовинного козацького, старшинського роду Миклашевських.

 
За даними «Малоросійського родословника» В. Модзалевського, Андрій Михайлович Миклашевський народився 4 липня 1801 року в селі Ярославець Глухівського повіту. Був вихованцем Імператорського Царськосільського Пансіону, по закінченню якого служив корнетом Охтирського гусарського полку, а з 22 березня 1824 – він штаб-ротмістр у відставці. Одружившись із молодою графинею Дариною Олсуф’євою, він назавжди переселився у провінцію, родове володіння Миклашевських у Волокитиному, і створив там оазу культури.

Спочатку збудував дім, у якому народилися доньки Олександра та Марія (яка стала матір’ю гетьмана Павла Скоропадського).

 
Потім взявся за спорудження омріяного фарфорового заводу, запросивши із Франції досвідчених паризьких фарфористів братів Франсуа та Августа Дартів. Вже з першого року існування заводу його продукція отримала срібну медаль на промисловій виставці у Петербурзі.

Вироби заводу Миклашевського – значна художня цінність. Вперше в Україні тут почали випускати фарфорову скульптуру з оригінальним, нестандартним, часто літературним або театральним змістом. Наприклад, реакцією на появу балету Ц. Пуні «Есмеральда» за лібрето В. Гюго став випуск статуеток «Феб де Шатопер» та «Есмеральда» у численних варіантах. 

Всього асортимент заводу нараховував більше 200 сюжетів фарфорових статуеток. Справжнім шедевром вважається «Українка» («Палажка») у етнографічно достовірному дівочому вбранні Глухівщини ХІХ ст.

Саме за фарфорові статуетки та прикрашені ліпниною декоративні вази отримав свою другу нагороду – золоту медаль Санкт-Петербурзької промислової виставки 1849 року.
Згодом почався випуск крупних фарфорових форм: рам, камінів, світильників. 

Відчувалося — готується оздоблення церкви, яку вже кілька років Миклошевський споруджував у своєму маєтку. 

 
Освятили церкву у 1857 році — і для прихожан відкрилося справжнє диво: центральний іконостас, виконаний із фарфору; шість ікон на царських вратах писані на фарфорі, всі рами на образах фарфорові, надзвичайно тонкої роботи. 

Верхній карниз іконостасу підтримувався чотирма синіми з золотом фарфоровими колонами. Дев’ять високих ставників і чотири панікадила, що врочисто спускалися зверху, теж були фарфоровими. Як писав історик Д. Дорошенко,треба було мати високі релігійні переконання і велику енергію, щоб у глушині, за відсутності зручних доріг, у далечі від центрів, звідки доводилося брати художників і майстрів, створити отаку художню пам’ятку.

До Волокитиного почали приїздити різні, в тому числі й закордонні, промисловці, інженери, історики, художники. Самого Андрій Михайловича, його дочок та онуків портретував відомий живописець Микола Ге.

Проте завод поступово занепадав, згодом його розпродали. Кращі зразки продукції зберігались у будинку Миклашевських, згодом — були вивезені за кордон.

 

За матеріалами статті:

 
Федевич Л. "Так, тисячі імен засипано роками..." До 165-річчя від часу заснування першої на Лівобережній Україні Волокитинської фарфорової мануфактури / Л. Федевич // Земляки : альманах Сумського земляцтва в Києві. — Суми : Собор, 2004. — С. 123-125.