Пабло НЕРУДА. А чи не багато назв?

Понеділок зав'яз у вівторку,

неділя сплітається з роком:

хіба ж ото час наріжеш

твоїми сумними ножицями?

Хіба ж ото назви днів

не зливаються з морем ночі?

Нікого не кличуть Педро,

ніхто — ні Марія, ні Роза,

ми всі із піску і землі,

всі — тільки дощ в дощі.

 

  

 

 

Мені казали про Парагваї,

Венесуели і Чилі —

про що вони. Не розумію:

мені знана шкіра землі,

але немає у неї прізвища!

Жив я з корінням поряд —

і більше квітів його любив.

Я розмовляв з камінням —

врочистіше дзвону воно звучало.

Дуже довга була весна,

що й зими прихопила трохи...

Час понатер мозолі нам:

рік — мов чотири століття.

Коли ж бо я сплю вночі —

як то звусь я і як не звусь?

А коли прокидаюсь — хто я,

коли сон убив моє "я"?

Це і значить, що ми без краю

на берег життя ступаєм,

ми вічно новонароджені,

і тримаєм даремно ми в роті

стільки тихих імен,

назв пустих, непотрібних,

стільки літер горластих,

імен, твоїх і моїх,

стільки чорнильних написів.

Всі речі я скласти б хотів,

змішать їх і відтворить,

переплутать і оголить,

щоб і у світу була

цілісність океану,

щастя ясна повнота,

запах живий, приємний.