«Літературний Пеле» Жоржі Амаду

Амаду цінували не лише за письменницький талант — його громадянська позиція, його гуманістична суть вражали сучасників. 

 

«Коли всі дружним хором кажуть „так“, я кажу — „ні“.  Таким уже вродився»,— писав про себе Жоржі Амаду і навряд чи кривив душею. 

Хто бреше, той не може бути вільною, а саме цією якістю – власною свободою – бразильський епікуреєць дорожив найбільше. Він мав безліч титулів і звань, але найголовніше звучало так: «літературний Пеле». І це, як можна здогадатися, у Бразилії найвища нагорода. 

 

Жоржі Амаду

Жоржі Амаду написав близько 30 романів, які були перекладені півсотнею мов і видані сумарним тиражем понад 20 мільйонів екземплярів. За його книгами поставлено понад 30 фільмів, і навіть популярні в усьому світі бразильські серіали починалися теж з його героїв, — вони так правдиво й палко любили один одного, що багато бразильців впізнавали себе в них.

«Крамницею чудес» назвав Амаду один із найзначніших своїх романів, «крамницею чудес» було і все його життя: за політичну діяльність його піддавали гонінням, книги письменника спалювали на багатті, він утік від режимів і жив на еміграції, але «залишався при своєму».

Жоржі Амаду народився 10 серпня 1912 року в Ільєусі (штат Баія), як він сам зазначав, «найважливішому негритянському осередку Бразилії, де дуже глибокі традиції африканського походження». Щоб уявити це, можна звернутися до цифр: близько 80% населення Баїї становлять негри та мулати, 20 — метиси та білі.

Ось чому баянська народна культура така химерна і різноманітна. Тут досі зберігся культ древніх африканських божеств - Огуна, Шанго, Ешу, Йеманжі, які часто зустрічаються і на сторінках романів письменника.

Щодо походження баянців Жоржі Амаду говорив таке: «Ми, баянці, суміш ангольців з португальцями, у нас порівну від тих та інших…» Тут, у Баїї, збереглася і століттями переслідувана давня релігійна традиція кандомблі — з піснями, танцями, ритуалами поклоніння дріму особливим пієтетом і навіть носив почесний титул оба — жерця грізного Шанго, верховного божества в африканському пантеоні.

Ні, він не практикував вуду, як можна прочитати в деяких нотатках про письменника, вуду та кандомблі — різні культи. Цей епізод його біографії пояснюється просто: будучи депутатом парламенту від Бразильської компартії (БКП), він легалізував стародавній культ найбіднішого населення Баїї, пам'ятаючи з дитинства, як жорстоко розганяла поліція радіння баянців, як стьобала віруючих батогами та руйнувала їхні храми.

«Баянські негри та їхні нащадки — а це всі ми, слава Богу! - Зберегли у жорстокій і важкій боротьбі вірність своїм африканським богам. Це був спосіб, і один із найдієвіших, боротьби проти рабства, за збереження елементів своєї культури», — говорив Амаду.

Майбутній письменник був першою дитиною в сім'ї полковника Жуана Амаду ді Фарії та Еулалії Леал (мати Жоржі була індіанською кров'ю). Подружжя володіло плантацією какао на південь від Ільєуса — цим пояснюється той факт, що далекий від армії батько Жоржі іменувався полковником: так у Бразилії зазвичай називають великих поміщиків незалежно від їхнього ставлення до регулярних військ. 

 

 

Жоржі Амаду. 1935 рік

 

Жоржі був старшим сином у сім'ї, його братів звали Жофре (1914), Жоелсон (1918) та Жамес (1921). Жофре 1917-го помер від грипу, Жоелсон згодом став лікарем, а Жамес — журналістом.

Пізніше Жоржі Амаду згадував про своє дитинство: 

«Роки юнацтва, проведені в Баїї: на вулицях, в порту, на ринках і ярмарках, на народному святі або на змаганні в капоейрі, на магічному кандомблі або на паперті столітніх церков — ось мій найкращий університет».

Але насправді у біографії письменника був і реальний університет у Ріо-де-Жанейро, де він навчався на факультеті права. А до університету Жоржі відвідував єзуїтський коледж, але, мабуть, був таким норовливим учнем, що одного разу втік не лише з коледжу, а й із дому. Він їздив по Баії, де тоді бродяжило безліч різновікового люду, доки батько не виловив його.

Автобіографічні моменти, що стосуються періоду дитинства письменника, можна знайти в романі «Безкрайні землі», епіграфом якого послужили рядки народної пісні: «Я розповім вам історію — історію, що жахає…»

Ця історія – не вигадка. Описуючи суперництво поміщиків, які відвойовують у штаті Баїя найкращі землі під какао, Жоржі Амаду згадує, як до його батька одного разу надіслали найманих убивць. Рятуючи маленького Жоржі, полковник Амаду був поранений і залишився живим. А мати в ті роки не лягала спати без рушниці біля ліжка.

Навчання в університеті, де він вперше стикнувся з комуністичним рухом, завершилося 1932 року. Далі Жоржі Амаду мав працювати адвокатом, але, за його словами, «голос народу» закликав його до іншого захисту. Роком раніше він уже дебютував у пресі, а 1931-го з-під його пера вийшов перший роман «Країна карнавалу», потім, 1933-го, — «Какао» і 1935-го — «Жубіаба».

Замість забезпеченого життя адвоката він зайнявся громадською діяльністю та літературною працею. У романі «Піт» Жоржі Амаду поселив свого героя, механіка Алвару Ліму, який став лідером робітників, у дешевому готелі на «Укосі Ганебного стовпа» (де колись публічно катували негрів-рабів). Тут же якийсь час жив і сам Амаду, просто на терасі під дахом.

 

Жоржі Амаду та Габріель Гарсіа Маркес

 

У 1936 році за політичну діяльність та відкриті виступи у пресі проти фашистських організацій у Бразилії Жоржі Амаду було заарештовано. Тоді, згадував він, терор панував усюди, «нацизм пригнічував свободу, розтоптувались права людини. У Бразилії розпочався процес ліквідації демократії, що спричинив злощасні роки „Нової держави“. З багатьма опинився у в'язниці Центрального управління поліції».

Цим подіям передувало народно-революційне повстання 1935 року, яке очолювалося Національно-визвольним альянсом, який складався з комуністів та представників інших лівих сил. Але диктаторський режим Жетуліу Варгаса жорстоко придушив це повстання та заборонив усі політичні партії в країні, оголосивши її «Новою державою».

Вийшовши з в'язниці, Жоржі Амаду вирушив у довге плавання на каботажному судні вздовж тихоокеанського узбережжя до Мексики та Сполучених Штатів. Саме в цій подорожі він закінчив роботу над романом "Капітани піску" (екранізація демонструвалася в СРСР під назвою "Генерали піщаних кар'єрів"). Як тільки роман був виданий, Амаду знову оголосили поза законом і після його повернення заарештували, але, не зумівши сформулювати звинувачення, випустили через два місяці.

У житті письменника настали нелегкі часи: він блукає у пошуках роботи, але продовжує писати — книга про національного поета та громадського діяча Бразилії Кастру Алвіса займає більшу частину його часу. У результаті вона все ж таки з'явилася в пресі, незважаючи на реакцію влади. Не могли ж вилучити книгу про національного поета.

Проте Жоржі Амаду знову їде з країни. Тепер до Аргентини. У 1942 році після серії нападів німецьких підводних човнів на бразильські судна і на тлі антифашистського руху уряд Варгаса припинив дипломатичні відносини з фашистськими державами і оголосив війну Німеччині та Італії.

Дізнавшись про це, Жоржі Амаду повернувся з еміграції, але після прибуття поліція відразу заарештувала його. У супроводі конвоїрів влада відправила письменника до Баїї, заборонивши йому перебувати у великих містах, і повідомила, що він перебуває під домашнім арештом і не має права публікувати свої твори.

Але немає лиха без добра: редактор антифашистської газети «У імпарсіал» запросив Жоржі до співпраці, і той став коментувати повідомлення про події на фронтах Другої світової війни. 

А з 1945 року розпочався новий етап у його творчості, який дивним чином збігся з особистою зустріччю, яка стала для письменника головною у житті.

Зустріч відбулася на Першому конгресі письменників Бразилії у січні 1945 року, і це було кохання з першого погляду. Її звали Зелія Гаттаї.  

Вона також прибула до участі у роботі конгресу. Дуже відомому, красивому, талановитому Жоржі було тоді 33 роки, а їй — 29. Завдяки щасливому випадку він щойно розлучився зі своєю першою дружиною Матильдою (хоча яка дружина могла зупинити баянца, що закохався?).

І ось, поживши трохи холостяком і заслужено заробивши собі репутацію Распутіна (саме так звали його товариші по партії, коли він вирушав провідати дівчат на пляжах Копакабани), Жоржі зустрів єдину і неповторну дону Зелію, яка, до речі, була тоді в шлюбі і мала сина. А у Жоржі підростала дочка, що залишилася з Матільдою.

Згодом письменник відтворив цей знаменний день у подробицях і розповів, що відповіли йому друзі, коли він показав на Зелію, впевнений, що доб'ється цієї красуні. Паулу Мендес ді Алмейда тоді розреготався в голос: «Та ніколи в житті! Руки короткі. Це порядна жінка… Ти з глузду з'їхав, бідний мій Жоржі. Відмовся від цієї витівки».

ле як Жоржі Амаду міг відмовитись від задуманого? Він, за його словами, тоді «розбився в коржик», і прекрасна дона Зелія вже в липні перебралася до нового чоловіка і жила з ним довго і щасливо до його останнього дня.

У цьому шлюбі у них народилися двоє дітей: 1947 року — син Жуан, 1951-го — дочка Палома.

Син «вдався в Зелію — втілена доброта, схвалення всього і вся, спокійна впевненість і веселий спокій. Ми з Паломою - позаковиристі, не такі добрі і великодушні, як Зелія і Жуан, ми більш себелюбні і жорсткі. Зате ми наділені лукавою гнучкістю, що дозволяє нам приборкувати душевні пориви, які можуть призвести до нерозуміння…» — зізнавався Жоржі.

Ми відкривали Жоржі Амаду двічі: спочатку як пролетарського глашатая, який пише «правду про життя низів», а потім як великого і найцікавішого класика ХХ століття.

Так, у період свого становлення він справді вірив у революцію, вірив, що «влада народу і для народу» можлива. Але його помилки були недовгі. Наприкінці 1950-х політичний настрій Жоржі Амаду змінився: побувавши в країнах так званого соцтабору, він ніби прийшов до тями і зрозумів, яке «світле майбутнє» будують його громадяни і що таке соціалізм.

Ні, письменник не змінював партій, мандатів, релігії і взагалі ніким не був політично ангажований. Адже спочатку витоки його «комунізму» треба шукати у бразильських нетрях. Чи варто тут вимовляти банальну фразу про те, що художники відчувають гостріше, що їм є справа до того, хто обділений, скривджений, принижений та покараний?

До кінця днів Жоржі Амаду згадував свою зустріч із угорськими друзями у 1951 році, коли тривав судовий процес над комуністом Ласло Райком. Присутні сиділи в кафе, і ось один із літераторів, описуючи останні події суду, напівголосно розповів, що визнання в одного з підсудних були отримані тортурами.

Амаду був уражений такою розповіддю. Як таке можливе? Він говорив: 

«…моя честь, моя гордість ґрунтуються на тому, що за нашого режиму, в соціалістичному суспільстві, ніхто, ніколи, ні за яких обставин не може бути підданий жодному виду морального чи фізичного тиску, не кажучи вже про тортури». Здивування бразильського товариша викликало ще більший подив угорців, які пояснили йому, кого оберігає «нинішній режим».

Виїжджаючи з країни, перебуваючи в еміграції, Жоржі Амаду продовжував писати про те, про що писав на батьківщині: про людину, свого сучасника. Тільки тепер його книжки зазвучали по-новому. Ідеологічні моменти розчинилися у художній стихії баянця.

Книги Амаду швидко завойовували читача. Загалом літературною творчістю він займався 70 років і, як кожен добрий письменник, був насамперед гуманістом.

На Першому конгресі письменників Бразилії, де відбулася зустріч Жоржі та Зелії, Амаду обирають віце-президентом конгресу. А в листопаді того ж року він стає депутатом від штату Сан-Паулу до Національної установчої асамблеї та на початку 1946 року отримує мандат у парламенті, представляючи інтереси Бразильської компартії.

 

Жоржі Амаду та Зелія у себе вдома в Салвадорі. 1985 рік

Він опікується кількома законопроектами, спрямованими на захист національної культури. Саме в цей період йому вдалося відстояти поправку про свободу совісті та віросповідання, легалізувавши зокрема культ кандомблі. І тоді ж бразильські реакціонери, підтримувані США, змогли привести до влади уряд генерала Еуріка Дутри, свого часу однодумця Гітлера.

Діяльність БКП та інших організацій знову опинилася під забороною, і Жоржі із Зелією терміново виїхали з Бразилії. Згадуючи згодом у книзі «Каботажне плавання», скільки сил та часу було віддано на боротьбу з владою, письменник із добрим почуттям гумору відтворює картини минулого протистояння. Каже, з ким він тільки не боровся, навіть із «найбільшим злом сучасності — американським імперіалізмом».

Амаду його гнівно бичував, таврував, прибивав до ганебного стовпа, покладав на нього відповідальність за всі нещастя людства, за загрозу атомної війни, за тиранії, які «імперіалізм насадив і там, і тут».

Але за «дивним збігом обставин», іронізує письменник, усім своїм добробутом він завдячує цьому злощасному американському імперіалізму: лише завдяки «кінематографічним, голлівудським доларам» він зміг здійснити свою давню мрію — придбати в Баїї власний будинок.


Але до такого фіналу був, звичайно, і тріумф: після поїздки Радянським Союзом, перебуваючи під найсильнішим враженням від усього побаченого, у тому числі від того, як жінки в Сибіру ведуть потяги, він написав свого роду бестселер під назвою: «Світ, де панує світ». Ця книга лише у Бразилії за невеликий проміжок часу витримала всупереч реакції влади п'ять видань і стала приводом для притягнення Амаду до судової відповідальності щодо «закону про безпеку держави».

А далі зовсім комічна історія: повернувшись на батьківщину після здобуття премії, Жоржі дізнався, що проти нього розпочинається судовий процес. Але суддя, освічена людина, взяв і прочитав його «небезпечну книгу» і, за словами письменника, вирішив, що її не можна віднести до «підривних» видань. Вона, на його думку, лише «сектантська»! Отже, слід припинити судові переслідування автора.

З останньої еміграції Жоржі Амаду повернувся на батьківщину у 1956 році. З цього моменту починається нова смуга у житті, відзначена незвичайним творчим підйомом. 1958 року вийшов у світ роман «Габріела, кориця і гвоздика», 1961-го автора обрали до членів Бразильської академії літератури, 1964-го читачі познайомилися з «Пастирями ночі», 1966-го — з романом «Дона Флор і так її чоловіка.

Амаду з онуком. 1974 рік

Герої цих і наступних книг принесли своєму творцю незвичайну славу, армія його шанувальників збільшувалася з кожним днем. Більше того, деякі читачі, які побачили в персонажах себе, намагалися навіть розшукати і автора, і його критиків, маючи найгірші наміри.

Так, родичі якоїсь ільєуської городянки хотіли вбити письменника Ж. Медауара за те, що він висловив у пресі припущення, що це саме вона, Лурдес Марон, стала прототипом для створення образу мулатки Габріели в романі Амаду. Так оживають сторінки.

Хоча в книгах справді були справжні городяни. Наприклад, у романі «Дона Флор та два її чоловіки» із 304 персонажів під своїми іменами виведено 137 реальних осіб. І як не повірити в їхнє існування, коли все, що описує автор, так правдиво і масштабно: за підрахунками дослідника творчості Амаду, Паулу Тавареса, у його романах лише останнього періоду, починаючи з «Габріели», діє понад 2000 представників різних соціальних верств бразильського суспільства.

Відповідаючи якось на запитання читачів про згущеність подій та непередбачені моменти оповідання, Жоржі Амаду жартівливо розповів про секрети своєї творчої лабораторії: 
 

«Для романіста, обмеженого своїм реалізмом, чи власним баченням, Баія — небезпечна територія. Тут завжди відбувається щось непередбачене чи випадкове, що не знаходить легкого пояснення та тлумачення».

Ось і весь секрет магічного реалізму Амаду. Він взагалі весь складається із секретів. Наприклад, як вдалося цьому авторові переступити із соціалістичного реалізму в магічний — літературну форму, що склалася якраз у його частині світу? Адже багато дослідників літератури саме йому, а не колумбійцю Габріелю Гарсія Маркесу віддають пальму першості у створенні цієї форми, коли реальність та міф так гарно та гармонійно доповнюють, здавалося б, звичайний побут звичайної людини.

Жоржі Амаду помер 6 серпня 2001, не доживши до 89 років чотирьох днів. Він тяжко хворів і, за свідченнями дружини, дуже переживав, що не може працювати. Діабет відібрав зір та сили письменника. Зелія поховала його, як чоловік і заповів, під великим деревом у саду біля їхнього дому — щоб допомагати цьому дереву рости.

Будівля Фонду Жоржі Амаду на площі Пеллоурінью в Салвадорі

У передостанній книзі він підсумував своє існування на цьому світі: 

«…я, дякувати Богу, ніколи не відчував себе ні відомим письменником, ні видатною особистістю. Я просто письменник, просто особистість. Хіба мало цього? Я був і залишаюся жителем бідного міста Баїя, який святкується роззявою, який блукає вулицями і дивиться на всі боки, саме в цьому вважаючи мету і сенс свого буття. Доля була до мене прихильною і дала набагато більше того, на що я міг розраховувати і сподіватися».

Ну а ми починаємо відкривати та досліджувати його творчість заново. Коли Амаду був справжнім? Коли захоплено відгукувався про радянських жінок, підкреслюючи їхній інтелект, красу та економічну незалежність, або коли, не соромлячись у висловлюваннях, розніс їх у «Каботажному плаванні», назвавши «жертвами забобону і невігластва», які слухом не чули про «Камасутр»?

Швидше, справжнім він завжди був — у всьому своєму творчому і людському вдосконаленні. А гнів його по відношенню до СРСР можна спробувати пояснити: цей гнів схожий на любов. Ну як він міг не гніватися, якщо громадяни цієї країни розбили найбільшу мрію — про вільне, гарно влаштоване суспільство, де б знайшли притулок усі його «безпритульні хлопчаки» — «капітани піску», рибалки та розбійники-жагунсо, бродяги та гуляючі дівки» та багато інших героїв.

За джерелом