Василь Симоненко – поет-романтик

 
... І сну нема, і спокою немає, 
 ...І відчаю, і певності нема,
...Тебе ж у далеч владно закликає
...Напоєна надіями пітьма.

Василь Симоненко

Продовжуємо тему "Василевих днів" і пропонуємо згадати одного із найромантичніших поетів української літератури ХХ століття - Василя Андрійовича Симоненка - який народився на другий день Різдвяних свят (8 січня 1935 р.). 

Поет і журналіст, діяч руху «шістдесятників», Василь Симоненко відзначався надзвичайною громадянською мужністю, безкомпромісністю і патріотизмом, але водночас його поезія була пронизана світлим романтизмом. Літературні критики часто називають Симоненка "поетом без каменя за душою", а його життя "спалахом блискавки". 

Про своє захоплення творчістю цього, за визначенням Олеся Гончара, "витязя молодої української поезії", розповідає Надія Іванівна Фурзенко:

"Василь Симоненко – поет, якого я полюбила з перших прочитаних поезій. Мене підкорило його романтичне бачення світу:

Світ який – мереживо казкове!..

Світ який – ні краю ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лиця…

Таке ж піднесене почуття відчуваєш у творах про кохання. У сонеті «Любов» поет Симоненко стверджує: «Любов, як сонце, світу відкриває Безмежну велич людської краси». Викликає хвилювання любовне страждання від розлуки з коханою, яке передане у поезії «Берези, в снігу занімілі…». Поет використовує фольклорну форму звернення до берези, дубів, вітрів, очей, серця і розуму. Порівняння коханої із сонцем свідчить про глибину почуття. 

У іншому вірші «Ніби краплі жовті в темну воду...» зворушує нерозділене кохання, котре не викликає у ліричного героя «злоби, досади і обмов». Через біль приходить побажання щастя: «Ти ідеш… Іди собі щаслива…»

Не можна не звернути уваги на тему «Поет і природа» у творчості Василя Симоненка. Він милується акаціями, що «зітхають свіжістю дівочою», «паруючим степом»... Зима «флегматично поскрипує тротуаром, фантастичні плете казки» і тоді «світ здається чарівною казкою, нерозгаданим плетивом мрій». 

Особливий весняний настрій пронизує вірш «Як хороше радіти без причини…». Таке знайоме почуття весняного збудження, коли «дзюрчить у стоки весняна вода»,

І хочеться всю землю обійняти,

І йти шукать нечуваних пригод…

О, скільки музики натхненної багато

У шумі каламутних вод!

Поезія Василя Симоненка сучасна. Кожен учень знає його вірш «Ти знаєш, що ти – людина». Це гімн людині, неповторності життя, яке треба цінувати.

Проходять дні, минають роки і, на жаль, нічого повернути не можна… Ці думки знайшли метафориче відображення у вірші:

Минуле не вернуть, не виправить минуле,

Вчорашнє — ніби сон, що випурхнув з очей.

Як луки навесні ховаються під мулом,

Так вкриється воно пластами днів, ночей.

Але воно живе — забуте й незабуте…

Світла поезія Василя Симоненка живе, хвилює, заставляє замислитися, викликає бажання донести його чудові вірші до якомога більшої аудиторії. Хочу поділитися своїми перекладами улюблених віршів поета-романтика."

Надія Фурзенко,

член літературно-мистецького клубу "ГРАНЬ" 

 Вірші Василя Симоненка у перекладах Надії Фурзенко

Любов

Дзвенять німою тугою ліси,

Коли їх ніч тремтлива обнімає

І від очей у ревності ховає

Принади їх первісної краси.

Бринять живою радістю ліси,

Як ранок спалахне на небокраї,

Як сонце огняне завісу піднімає

Із їх первісної і чистої краси.

Мені здається, – може, я не знаю, –

Було і буде так у всі часи:

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

І тому світ завжди благословляє

І сонце, що встає, і серце, що кохає.

Любовь

Звенят немою жалобой леса,

когда их сумрак ночи обнимает,

от света глаз ревниво укрывает –

рассвета ждёт природная краса.

Звенят живою радостью леса,

как утро на востоке запылает

и все завесы тьмы снимает,

чтоб воссияла чистая краса.

Мне кажется – пусть кто-то отрицает! -

что было, будет так за веком век:

любовь, как солнце, миру открывает,

как величав, прекрасен человек!

Вот потому всегда благословляют

и солнце, что встаёт, и сердце, что влюбляет.

➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

Можна

Можна вірить другові чи милій,

Марить наяву чи уві сні,

Білизну червневих ніжних лілій

Заплітать букетами в пісні.

Можна жить, а можна існувати,

Можна думать — можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають, не горять!

Люди всі по-своєму уперті:

Народившись, помирає кожна,

А живуть століття після смерті

Ті, що роблять те, чого «не можна».

Можно

Можно верить другу или милой,

бредить наяву или во сне;

белизну июньских нежных лилий

заплетать букетами в сонет.

Можно жить иль по теченью плавать.

Можно думать – можно повторять.

Но не могут лёд в душе расплавить

те, кто не пылают, не горят.

Люди все по-своему упрямы.

И, родившись, умирает всяк.

Но над смертью торжествует память

о таких, что делали «не так».

➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

Берези, в снігу занімілі,

Іній на вітах слізьми,

Про що ви мрієте, білі?

– Про сонце мріємо ми…

Дуби в крижаній кольчузі,

Одягнуті в сиві шовки,

Про що замислились, друзі?

– Про сонце наші думки…

Вітри із морозяним шпаром,

Куди вас несуть чорти,

Чого галасуєте даром?

– Хочемо сонце знайти…

Очі, наповнені горем,

Очі сумні мої,

Чому ви блукаєте зором?

– Хочем побачить її…

Серце, недавно кволе,

Муко моя мала,

Чому щемиш, як ніколи?

– Хочу її тепла…

Розуме мій байдужий,

Вируч мене хоч ти –

Над чим ти думаєш, друже?

– Хочу надію знайти…

***

Берёзы онемелые,

на ветки лёг иней от слёз,

чего хотите, белые?

– Свет солнца – предмет наших грёз…

Дубы в ледяной кольчуге,

одеты в седые шелка,

о чём грустите под вьюгу?

– Без солнца жизнь наша жалка…

О ветры с морозным шквалом,

Куда же несётесь вы вскачь?

О чём голосите даром?

– Несёмся мы солнце искать...

В глазах, наполненных горем,

застыло страданье моё.

Кого вы ищете взором?

– Хотим мы увидеть её…

Сердце, где было так больно,

где мука моя не ушла,

чего щемишь ты невольно?

– Хочу лишь её я тепла…

Разум, дружище бесстрастный,

спаси меня, мудрый, хоть ты.

Где мысль твоя, головастый?

– Хочу я надежду найти…

➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

Я не люблю зими – вона така убога,

Одноманітна, барвами скупа,

І місяць білий – круглий, як лупа, –

Втопає в царстві мертвого й німого.

Я не люблю зими – вона така убога.

Усе важке й безмовне, мов каміння, –

Сама ж господарка на колії доріг

Зсипає зорі пригорщами в сніг,

Купаючи в їх сонному промінні

Усе важке й безмовне, мов каміння.

***

Я не люблю зимы – она бедна,

однообразна…Краска в ней одна.

На небе сонном – круглая луна,

как будто в мёртвом царстве, холодна.

Я не люблю зимы – она бедна.

Всё тяжело, безмолвно, как в горах…

Хозяйка же, закутавшись в меха,

бросает горсти звёзд в снега,

купая их в безжизненных лучах…

Всё тяжело, безмолвно, как в горах.

 ➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

Флегматично зима тротуаром поскрипує,

Фантастичні плете казки,

Позіхне десь під білою липою,

На шибки покладе мазки.

Вкриє землю габою сріблястою,

І в напруженій тиші нічній

Світ здається чарівною казкою,

Нерозгаданим плетивом мрій.

***

Флегматично зима со скрипом

фееричные сказки плетёт.

То зевнёт вдруг под белою липой,

то на раму мазок нанесёт.

Землю скроет под шалью пушистой,

и в тиши напряжённой ночной

мир мне кажется сказкой искристой,

неразгаданной вечной мечтой.

 ➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

Поет і природа

Пройшла гроза — і знову літня проза:

Парує степ, і оживає ліс.

І горобці, неначе з-за куліс,

Упали табуном на просо.

І знов спадають трафаретні роси

Із сінокосів буйних кіс,

І знову в небі невідомий біс

Підвісив сонце на прозорих тросах.

І, захолонувши у дивній грації,

Зітхають свіжістю дівочою акації,

Вітрами обціловані до ніг…

А я дивився, серце розривалося:

Ну що в тім нового, сучасного ховалося? —

Так зрозуміти і не міг.

 
 

Поэт и природа

Прошла гроза - и снова лета проза:

парует степь, и оживает лес;

и воробьи, как бы из-за кулис,

упали дружным табуном на просо.

И снова утром выпадают росы,

и травы падают под звоном кос,

и снова в небе неизвестный «босс»

подвесил солнце на прозрачном тросе.

И, замерши в чудесной грации,

вздыхают свежестью акации,

ветрами обцелованы до ног…

А я смотрел, и сердце разрывалось:

ну что в том современного скрывалось? –

Ответа отыскать так и не смог.

 ➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

Як хороше радіти без причини,

Коли на місто сутінь опада

І чується, як тихо, безупинно

Дзюрчить у стоки весняна вода.

І сну нема, і спокою немає,

І відчаю, і певності нема,

Тебе ж у далеч владно закликає

Напоєна надіями пітьма.

І хочеться всю землю обійняти,

І йти шукать нечуваних пригод...

О, скільки музики натхненної багато

У шумі каламутних вод.

 

***

Бывает час веселья без причины,

когда изменит сумрак города

и слышится, как беспрерывно, чинно

журчит-поёт весенняя вода.

И нет тебе ни сна и ни покоя,

отчаяния нет – мечта зажгла!

И властно в дали увлекает

надеждами наполненная мгла…

И хочется, всю землю обнимая,

идти искать невиданных красот.

О, сколько музыки, блаженства, рая

в бурлящем шуме мутных вешних вод!

➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

Маленькі сонця

Минула ніч, і сонце білогриве

Несе на тросі огненному день,

І блискітки, швидкі та метушливі,

Стрибають на асфальті де-не-де.

Мовчать каштани, стомлені і мляві,

Та ось під них, у царство тишини,

Ввірвалися чорняві і біляві,

Блакитноокі дочки і сини.

І вже каштанам ніколи дрімати,

І сонце не надивиться згори

На їх носи, рум'яні і кирпаті,

На витівки, на ігри дітвори.

І небо теплотою глибиніє,

І радість наливається в серця —

Сміються, бігають, пустують, мріють

Малесенькі замурзані сонця.



 

Маленькие солнышки

Минула ночь, и солнце в ореоле

несёт на огненном подносе день;

и блёсточки, обрадовавшись воле,

танцуют на асфальте кое-где.

Молчат каштаны, утомлённо млея.

Но вдруг под них, в то царство тишины,

ворвались смугленькие и светлее

глазастые дочурки и сыны.

И тут каштанам будет не до дрёмы,

и солнце не насмотрится с небес

на носики и щёчки их румяны,

на шалости и игры в сто чудес.

И небеса, добрея, расцветают,

и радость наливается в сердца,

когда детишки бегают, мечтают,

как солнышки, с улыбкой на лице.

 ➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.
І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бувало б, темніла зірка
У тумані тривожних дум.
Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..

***

Есть в любви испытание прозой,

в жизни рядом и радость, и грусть;

без шипов не встречаются розы,

не упрячешь от будней мир чувств…

И у нас бы с тобой было горько,

и мутился б от горечи ум,

может, вздрогнула б ясная зорька

сквозь туман растревоженных дум.

Но уверен я: ни на мгновенье

в тот раздорный, сомнительный час

облака, что несут огорченье,

не закрыли бы солнце от нас.

Ведь тебя и меня бы судила

не обида, не гнев, а любовь.

Она в души бы щедро светила,

обновляя сердца вновь и вновь.

Ворвалась бы она в моё слово,

чтоб тревогу в тот миг усмирить.

И сказал бы любимой я снова:

- Без тебя мне и дня не прожить!

 

 ➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

Ніби краплі жовті, в темну воду
Стиглі зорі падають вночі.
Ти ідеш крізь синю прохолоду,
Підійнявши місяць на плечі.
Ти ідеш… Іди собі щаслива,
Мрій і смійся, думай і мовчи,
Посміхайся вітрові грайливо,
Травам ім’я милого шепчи.
Ти ідеш… Звичайно, не до мене,
Не мені замріяність несеш.
Ніжна й добра, щедра і шалена,
Іншому в обійми упадеш.
Іншому у душу зрониш слово,
Сумнів розпанахавши навпіл.
Вечір перли вам до ніг казкові
Буде сипать росами на діл.
І від вас між сонних незабудок,
Без злоби, досади і обмов,
По росі брестиме босий смуток
І моя нерадісна любов.

*** 

Янтарём по небу в звездопаде

звёзды спелые летят в ночи.

Ты идёшь сквозь синюю прохладу,

месяц поднимая на плече.

Ты идёшь… Иди себе – счастливо!

Смейся и мечтай или молчи,

улыбайся ветерку игриво,

травам имя милого шепчи.

Ты идёшь. Ты для меня чужая,

и не обо мне мечту несёшь.

Нежная и добрая, шальная,

ты ему в объятья упадёшь.

Ты ему заронишь в душу слово,

все сомненья разом разрешив.

Вечер под ноги ковёр медовый

вам расстелит, в росы окропив…

И от вас меж сонными цветами,

без досады, злобы и без слов.

побредёт неслышными шагами

безответная моя любовь…

➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

Світ який — мереживо казкове!..
Світ який — ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.
Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!
Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скарби по краплині
Я тобі закохано віддам.

***

Мир вокруг – загадочная мудрость!

Мир вокруг – ни краю ни конца!

Звёзды, и трава, и алость утра,

магия любимого лица.

Мир мой звонкий, миллионноокий,

страстный, возмущённый и немой,

нежный, ласковый, порой жестокий,

дай мне свой простор и непокой,

солнцем душу чуткую омой!

Ты добавь мне в мысли динамита,

дай сполна любви мне и добра.

Пусть тревожит грудь мою трембита

и волна прадревнего Днепра.

Подари добра мне в изобилье,

счастья не жалей моим годам –

всё равно все ценности земные

я, влюблённый, до одной отдам!

 ➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

***

Ты – человек. Осмысли это,

Задумайся об этом и пойми:

Такой второй улыбки нету,

Такой печали больше нету,

Твои глаза на всей земле – одни!

Больше тебя не будет.

Завтра на этой земле

Другие появятся люди,

Другие полюбят люди –

Жить будут в добре и зле…

Сегодня тебе всё радо:

Земной и небесный рай.

И жить торопиться надо,

Любить торопиться надо –

Смотри же не прозевай!

Ты – человек! Гордись же этим!

И хочешь того или нет:

Второй такой улыбки нету,

Такой печали больше нету,

Глаза – одни на целом свете!

 ➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

Помилка

Помилялись не тільки люди,

Помилялись навіть святі.

Згадайте: Ісус від Іуди

Мав останній цілунок в житті.

Ми не святі, не боги, а значить,

Не варто втішати себе дарма.

Але, як твій промах

Лиш ворог бачить, —

Друзів у тебе нема!

 
  

Ошибка

Ошибались не только люди,

Ошибался даже Иисус.

Вспомни: у Христа от Иуды

Был последний в жизни поцелуй…

Не святой и не бог ты – вывод:

зря не стоит тешить себя.

Коль промах твой враг лишь увидит,

то знай: нет друзей у тебя!

➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

Минуле не вернуть, не виправить минуле,

Вчорашне — ніби сон, що випурхнув з очей.

Як луки навесні ховаються під мулом,

Так вкриється воно пластами днів, ночей.

Але воно живе — забуте й незабуте,

А час не зупиняється, а молодість біжить,

І миті жодної не можна повернути,

Щоб заново, по-іншому прожить.

***

Что прошло, не вернуть, не исправить того,что прошло.
И вчерашнее – сон, что бежал из открытых очей.
Луг весенний покрыт пеленой, что зимой нанесло.
Так закроется прошлое слоем из дней и ночей…
Что забыл и что помнишь – живёт. Жизнь недаром прошла.
Каждый час пролетает, забрав дорогие года…
И нельзя ни минуты вернуть, чтоб она ожила,
Чтоб не так, по-другому, иначе прожить, чем тогда…

➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

Вона прийшла

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?

Она пришла

Она пришла непрошено, нежданно,

А я навстречу выйти ей не смог.

Она ко мне явилась из тумана

Моих несмелых юношеских снов.

Пришла среди цветов - та,что приснилась,

Протягивала руки и звала,

И ласково, чудесно так манила,

Такою нежной, доброю была.

И я не слышал жаворонка в небе,

Кого остерегает с высоты…

Пришла любовь непрошена, незванна –

Ну как же мне за нею не пойти?

➣➣➣➣➣➣➣➣➣➣

😀 Ми дуже вдячні Надії Іванівні ФУРЗЕНКО за те, що вона надає нам можливість  відчути красу поетичного слова та узнати нові грані творчості відомих українських поетів.

Шанувальникам поезії знову нагадуємо, що в нашій бібліотеці ви завжди можете знайти твори як Василя Симоненка так і багатьох інших авторів, включаючи поетичні твори та переклади Н.І. Фурзенко.

Також рекомендуємо: Оцифровані книги Василя Симоненка (потрібна реєстрація) та Василь Симоненко. Казка Про Дурила (mp3)

Читати:  

• Поезія Олександра Олеся у перекладах Надії Фурзенко.
• "Нескорений": поезія Василя Стуса у перекладах Надії Фурзенко