«Народ шукає в геніях себе»: поезія Ліни Костенко у перекладах Надії Фурзенко

Найвище уміння – почати спочатку

життя, розуміння, дорогу, себе

Ліна Костенко

19 березня виповнюється 89 років видатній українській письменниці і поетесі Ліні Костенко.
Її життєвий шлях - приклад для українців,
її творчість - вклад України
у скарбницю світової літератури. 

Своїм баченням творчості геніальної письменниці ділиться з нами Надія Іванівна Фурзенко.

Поезія Ліни Костенко настільки багатогранна, глибока, чуттєва і мудра, що її можна назвати неосяжною і недосяжною. 

Я, читаючи вірші великої поетеси і осмислюючи їх, роблю записи під назвою «Поетичні перли Ліни Костенко», аби ще не один раз поміркувати і зробити нові відкриття. Кожен день у мене є бажання прочитати поезії геніальної української письменниці. І кожен вірш несе питання-роздум. 

«А що таке життя? Це те, що переждалось? Чи все-таки життя – це те, що відбулось?», - запитує поетеса. Дійсно, життя – це творіння, пошук і боротьба.

Це правда: хоче людина чи ні, так чи інакше, кожен робить свій вибір по одну чи іншу сторону барикади у пасивний чи активний спосіб. Хіба не про всі часи вислів:«Хто – за Богдана, хто – за короля, а він за тих, которії не проти»?

Ліна Костенко – це сумління і честь українців. Вона впевнена, що від кожної людини залежить теперішнє і майбутнє: «Не переможе істина без нас!» І закликає: «Людино, людино, людино, людино! Збери себе всю у собі воєдино!». Як це важливо: зрозуміти себе, зберегти свою гідність, відвертаючи те, що порочить, самовдосконалюватися, творити добро і красу!

Біографія Ліни Василівни Костенко – приклад для українців. Своїм життям і творчістю вона заслуговує титул великої українки. 

Дуже цікавий поетичний світ ліричної героїні поезій Ліни Костенко! 

Кожен рядок її творів неповторний, у кожному є своя родзинка:«Хіба це мало – незабутня мить?» «Єдине, що не втомлюється, - час, а ми живі, нам треба поспішати», «Ми квапимось із нІколи в нікОли», «Душа тисячоліть шукає себе в слові», «Чи душу обтікає недосяжність? Чи потребує серце перемін?», «Ми є тому, що нас не може бути»…

Про вимогливість до себе майстра чудової віртуозної лірики свідчать рядки:

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?

Перед цією сповіддю у творі є рядки про Мікеланджело Буонарроті:

В мистецтві я познав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати… 

Генії йдуть шляхом досконалості все життя! Вони не прагнуть слави. На думку Ліни Костенко, 

Поезія і популярність –

У цьому завжди є якась полярність… 
(«Інкрустації»)

А скільки порад поетам надіслала Ліна Костенко: «Шукайте цензора в собі!» 
«Єдина стеля мистецтва – правда…» «Блаженний сон душі мистецтву не сприяє».

Не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка.
Не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу обшукать,
Бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Ми знаємо, що в житті української поетеси було багато випробувань, та з «тяжкого урагану» вона завжди виходила непереможеною. Коли радянська цензура заборонила друкувати твори письменниці, вона продовжувала писати, бо не могла прожити дня без літературної праці. У віршах знаходимо:«Слова як сонце сходили в мені», «Вечірнє сонце, дякую за день, за ту потребу слова, як молитви». 

У цей час написані вірші збірки «Неповторність» і унікальний в літературі твір «Маруся Чурай» - історико-філософський, соціально-психологічний роман у віршах, за які 1987 року письменниця отримала Державну премію ім.Шевченка. 

Не можна без хвилювання читати оповідь про легендарну поетичну співачку, яка втілює в собі найкращі риси жіноцтва: духовність, ліризм, романтичну вдачуl, незалежність натури. За словами Івана Іскри, Маруся – голос України, душа її. 

Так само можна сказати і про творця геніального твору, а також і те, що говорить Богдан Хмельницький про Марусю: «Її пісні – як перло многоцінне, як дивний скарб серед земних марнот». Образ Марусі Чурай – образ митця свого часу, який зливається з образом України.

У творі «Пісенька з варіаціями» я знайшла безцінний афоризм:

І все на світі треба пережити.
І кожен фініш – це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити;
і за минулим плакати не варт.
Хай буде все небачене побачено.
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, -
принаймні вік прожити як належить.

(Збірка «Крізь роки і печалі»)

Ми знаємо, що багато віршів поетеси покладено на музику. Особливо чудові пісні у виконанні Ольги Богомолець. Мене зацікавилиі думки Ліни Костенко про музику:

Мені здається, музика – космічна.

Найбільш космічна із усіх мистецтв.

Я часом думаю, що музика походить

ще з позивних із космосу крізь хаос.

А особливо – скрипка і орган.

В його акордах чутно кроки Бога.

(«Інкрустації»)

Вивчаючи поезію Ліни Костенко, не змогла утриматися від бажання зробити переклади улюблених віршів російською мовою. У вірші-присвяті написала про це так:

Мені Ваш вірш у душу світить –
його я хочу перекласти,
бо треба, щоб летіли світом
думки і почуття крилаті.

Вірші Ліни Костенко
у перекладах Надії Фурзенко

Апологія лицарства

Там, за віками, за гірким туманом,

де трубить вічність у Роландів ріг,

любов була єдиним талісманом,

а талісман ще звався — оберіг.

Було життя осяяне красою,

любов і честь цінились над життя.

І що там смерть з великою косою? —

мужчина, лицар, сонячне дитя!

В моїх садах мелодії Провансу,

і жінка, жінка, жінка всіх віків! —

за неї лицар гинув без авансу,

вона чекала цокоту підків.

В монастирях, фортецях і столицях,

з глухих палаців, схожих на тюрму,

якщо він лицар, —

о, якщо він лицар! —

вона троянду кидала йому.

Гриміли вальси, пурхали амури,

давили будні, смикала сім'я, —

жіноча туга билася об мури:

де лицар мій, молитва де моя?!

І хоч в'яжіть, хоч плітку або клітку,

хоч бозна-хто розкаже бозна-де,

якщо він лицар — жінка кине квітку,

на все життя очима проведе. 

Апология рыцарства

Там, за веками, за сизым туманом,

вечность трубила где в Роланда рог,

верность в любви им была талисманом –

тот погибал, кто его не сберёг.

Жизнь освещалась тогда красотою,

честь и любовь высоко вознеслись.

Что для них смерть с беспощадной косою?—

Рыцарь-мужчина и солнце слились.

Сон не идёт от мелодий Прованса…

Девушка, женщина – Дама веков!

Рыцарь за Даму вставал без аванса,

к Даме Прекрасной вёл цокот подков.

Заперли в замки, постригли в черницы.

Что ей дворцы! Как огонь через тьму,

если он Рыцарь, -

о, если он Рыцарь! –

розу любви посылала Ему!

Вальсы гремели, амуры летели,

будни давили, терзала семья;

женская горечь влезала на стены:

рыцарь мой, где ты, молитва моя?

Все пересуды, страданья выносит,

пусть говорят тет-а-тет и в глаза,

если он Рыцарь, цветок она бросит –

и не страшна им любая гроза!

☘☘☘☘☘☘☘

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

  

Слова 

Страшны слова, когда они молчат,

когда они в тревоге притаились,

когда не знаешь вдруг, с чего начать,

ведь кем-то все слова проговорились.

Ведь кто-то ими плакал и колол,

словами начинал и попрощался.

Людей мильярды и мильярды слов,

тобою первый раз должны сказаться!

Всё повторялось: прелесть и уродство.

Всё было: и асфальт, и спорыши.

Поэзия пленительна несходством,

бессмертием движения души.

 ☘☘☘☘☘☘☘

Ти знов прийшла, моя печальна музо.

Не бійся, я не покладаю рук.

Пливе над світом осінь, як медуза,

і мокре листя падає на брук.

А ти прийшла в легесеньких сандаликах,

твій плащик ледь прип'ятий на плечі.

О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,

така одна-однісінька вночі!

Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?

Яким вікам світилася вві млі?

І по якій несповідимій карті

знаходиш ти поетів на землі?

Ти їм диктуєш долю, а не вірші.

Твоє чоло шляхетне і ясне.

Поети ж є і кращі, й щасливіші.

Спасибі, що ти вибрала мене.

Музе

Ты вновь пришла ко мне с печалью, муза.

Не бойся, я не опускаю рук.

Плывёт над миром осень, как медуза,

и мокрая листва лежит вокруг.

Ты шла в сандаликах, ступая в воду,

твой плащик чуть накинут на плече.

О, как ты шла в такую непогоду

издалека, совсем одна, в ночи?

Ты где была, иль в Космосе, иль в Спарте?

Каким векам светила ты во мгле?

И по какой же сокровенной карте

находишь ты поэтов на земле?

Им со стихами ты судьбу подаришь.

Лицо твоё яснее света дня.

Поэты есть и лучше и удачней –

спасибо, что ты выбрала меня.

☘☘☘☘☘☘☘

Вічність

Сосновий ліс перебирає струни.

Рокоче тиша на глухих басах.

Бринять берези. І блукають луни,

людьми забуті звечора в лісах.

Це - сивий лірник. Він багато знає.

Його послухать сходяться віки.

Усе іде, але не все минає

над берегами вічної ріки.

Світає світ в терновому галуззі.

Кладуть вітри смичок на тятиву.

Десь голос мій шукає моїх друзів,

і хтось чужий кричить мені: ау!

І знову тиша. Лиш блукають луни,

Крізь день, крізь мить, крізь душу, крізь віки.

Сосновий ліс перебирає струни

над берегами вічної ріки...

Вечность

Сосновый лес перебирает струны.

Рокочет тишь на бархатных басах.

Поют берёзы. И блуждают луны,

людьми забытые вчера в лесах.

То – древний лирник. О, он много знает.

Его послушать сходятся века.

Проходит всё, но нет, не исчезает

у берегов, где вечная река.

Рассвет. В кустарнике терновом – блики,

ветра кладут смычок на тетиву.

И где-то голос мой, что ищет близких,

и кто-то незнакомый мне: ау!

И снова тишь. И лишь блуждают луны

сквозь день, сквозь миг, сквозь душу, сквозь века…

Сосновый лес перебирает струны

у берегов, где вечная река.

☘☘☘☘☘☘☘

 
Біле — біле — біле поле.

Чорний гомін

вороння.

Посідало та й замріялось

про убитого коня.

Скаче кінь, копитом цокає,

тонко вухами пряде...

Ще ви, чорні, передохнете,

поки кінь цей упаде!

***

Бело – бело – бело поле.
Чёрный клёкот
воронья.
Порасселись, размечтались
про убитого коня.
Скачет конь, копытом цокает,
ухом чутким он прядёт…
Ещё, чёрные, подохнете,
пока этот конь падёт.

 

☘☘☘☘☘☘☘

 

Будь щедрою, хай плаче твоє листя,

роздай плоди і знову зацвітай.

Хай попліткує наволоч тілиста.

Що є душа? – у неї не питай.

Як є, то є. Нема – то нікотрої.

Віки надбали мудрості, не я.

Кассандра плаче на руїнах Трої.

В руїнах Трої гріється змія.

 

***

Будь щедрою, хоть плачет лист от стужи,
раздай плоды и снова зацветай.
Плетётся пусть негодницам досужим?
Что есть душа? – им не до этих тайн.
Коль есть, то есть. О том лишь знают боги.
Века копили мудрость, а не я.
Кассандра плачет на руинах Трои.
В руинах Трои греется змея…

 

☘☘☘☘☘☘☘

Спинюся я і довго буду слухать,

як бродить серпень по землі моїй…

Ще над Дніпром клубочиться задуха,

ще пахне степом сизий деревій.

Та верби похилилися додолу,

нервові ружі зблідли на виду,

бо вже погналося перекотиполе

за літом –

по гарячому сліду…

***

Замру. И долго-долго буду слушать,

как бродит август по земле моей…

Ещё клубится над Днепром удушье,

и пахнет степью сизый деревей.

А ветер вербы гнёт к земле до боли,

и цвет пунцовых роз поблёк в саду –

помчалось полем перекати-поле

за летом по горячему следу…

☘☘☘☘☘☘☘

І скаже світ:

– Ти крихта у мені.

Ти світлий біль в тяжкому урагані.

Твоя любов – на грані маячні

і віра – у наївності на грані.

Що можеш ти, розгублене дитя,

зробити для вселюдського прогресу?

– Я можу тільки кинути життя

історії кривавій під колеса.

Хоч знаю: все це їй не первина.

Але колись нап’ється ж до переситу!

Захоче випити не крові, а вина

за щастя людства, за здоров’я всесвіту!

*** 

И скажет мир:

- Ты крошечка во мне.

Ты света боль в ужасном урагане.

Твоя любовь граничит с маячнёй,

и вера – у наивности на грани.

Что можешь ты, дитя, у грёз в плену,

создать для процветания, прогресса?

-Могу я только бросить жизнь свою

истории кровавой под колёса.

Хоть знаю: это ей не новизна.

Но всё ж она насытится когда-то!

Захочет выпить, но не крови, а вина

за счастье человечье всего света!

☘☘☘☘☘☘☘

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, — час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш — то уже навіки.

***

Проходит жизнь – и всё без корректур.

И время пролетает, мчась галопом.

Давно уж нет маркизы Помпадур,

и мы живём уже после потопа.

Не знаю я, что будет после нас,

во что Земля захочет нарядиться.

Идёт без устали за часом час.

Пока мы живы, нужно торопиться.

Добра посев пусть вьётся, как лоза,

(а мы, бездействуя, пройдём, как тени!)

чтоб только неба синие глаза

родную землю видели в цветенье.

Чтобы леса не вымерли, как тур,

чтобы слова не высохли, как руды.

Проходит жизнь – и всё без корректур,

и как напишешь, так уже и будет.

Не бойся, если фраза неловка.

Не избегай прозрений: лечат строки.

Не бойся правды, хоть она горька.

Не избегай печалей, что как реки.

Лишь чью-то душу бойся обмануть:

такое совершишь – погиб навеки.

☘☘☘☘☘☘☘

 

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.

В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.

А підмайстри іще не зробились майстрами.

А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.

Потираючи руки, беруться за все.

Поки геній стоїть, витираючи сльози,

метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.

Сьоме небо своє пригинає собі суєта.

При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.

Держать небо на плечах. Тому і є висота.

***

Мастера умирают, оставив нам память, как рану.

В барельефах печали уже запечатался миг.

Подмастерья не стали ещё мастерами,

а работа не ждёт. Продолжать её надо без них.

И приходят тогда беспардонно проныры.

Потирают об руку рукой и берутся за всё.

Пока гений в слезах, пролезают они во все дыры,

суетливо бездарность стада по просторам пасёт.

Очень странный пейзаж: косяками таланты,

даже небо седьмое хватает рукой суета.

С мастерами нам легче. Они – как Атланты.

На плечах держат небо. А это и есть высота!

☘☘☘☘☘☘☘

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! — та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав — нема мелодій… 

*** 

Осенний день, осенний день, осенний!

О синий день, о синий день, о синий!

Осанна осени, о грусть! Осанна. 

И та же осень, осень, о – и та же гамма. 

Упали астры вверх лицом: им это больно.
Ковёр, весь вытканный из птиц, летит над полем.
Похитил вор багдадский все цветы с угодий.
Кузнечик плачет среди трав – уж нет мелодий.

 

☘☘☘☘☘☘☘

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не присни, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни…

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

***

Любовь моя! Я вся перед тобою.

Возьми меня в свои цветные сны.

Не сделай лишь послушною рабою,

не обмани и крылья не сомкни.

Не допусти, чтоб свет сошёлся клином,

и не приспи того, чем я живу.

Дари мне над дорогой тополиной

тяжёлого светила булаву.

Не дай ты мне запутаться в суетном,

не разменяй путей мне дорогих,

чтоб души не стонали на том свете

несчастных, гордых прадедов моих.

Как я, они любили в своё время,

и от любви кружилась голова.

И женщины держали их за стремя

и вечно помнили прощальные слова.

А там, а там…конца не видно бою

и звон мечей до будущей весны…

Любовь моя! Я вся перед тобою.

Возьми меня в свои цветные сны.

☘☘☘☘☘☘☘

Все, що буде, було і що є на землі,

і сто тисяч разів уже й бачене, чуте,

сірі вузлики ранку — твої солов'ї,

все це тільки одне нерозгадане чудо.

Знаю склад біосфери, структури кислот,

все, що є у природі, приймаю як даність.

Я, людина двадцятого віку, — і от,

зачудована, бачу лише первозданність!

*** 

Всё, что было, и будет, и есть на Земле,

кто-то видел и слышал в стотысячный раз.

Узелки предрассвета – те трели во мгле –

это всё неразгаданный чудо-алмаз.

Биосферы состав и структуры кислот,

всё, что есть у природы, постигла как данность.

Человек двадцать первого века – и вот,

очарованна, вижу одну первозданность!

☘☘☘☘☘☘☘

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, —

на сьогодні, на завтра, назавжди! —

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на якую ти мене прирік.

То все разом, а ти — окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

***

Расскажу я тебе свою тайну

(вдруг догадка блеснула, как свет!)

Я – в тебе, нет, я в Лету не кану –

на сегодня, на завтра, навек…

Будет время сплывать, словно реки,

впечатлений и стран водоём.

На сегодня, на завтра – навеки –

ты останешься в сердце моём.

Почему? В теореме мы оба.

Нам её не решить никогда.

Мир вокруг – это я, ты – особо.

И сегодня, и завтра – всегда.

☘☘☘☘☘☘☘

Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!

Великий світ, холодні в нім вітри.

У нас ще й досі круппівське залізо

виорюють у полі трактори.

Ну, як там вальси — чи гримлять у Відні?

Як доктор Фауст — бореться зі злом?

У нас навіки хлопці наші рідні

живуть собі у рамочці за склом.

Я не скажу ні слова тобі злого.

Твій, може, теж загинув на війні.

За що він бився, Магдо, проти кого?!

Він не кричить “Хайль Гітлер!” на стіні?

***

Седая фрау, Магда ли, Луиза!

Огромный мир, холодные ветра.

Ещё сейчас немецкое железо

выпахивают в поле трактора.

Ну, как там вальсы – всё играют в Вене?

Как доктор Фауст – борется со злом?

У нас родные мальчики навеки

живут в дешёвых рамках за стеклом.

Я не скажу ни слова тебе злого.

И твой погиб, быть может, на войне.

За что он бился, прикрываясь Богом?

Он не кричит «Хайль, Гитлер!» на стене?

☘☘☘☘☘☘☘

Буває мить якогось потрясіння:

побачеш світ, як вперше у житті.

Звичайна хмара, сіра і осіння,

пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.

Душа прозріє всесвітом очей.

Кричить гілля. З облич спадають маски.

Зі всього світить суть усіх речей.

І до віків благенька приналежність

переростає в сяйво голубе.

Прямим проломом пам'яті в безмежність

уже аж звідти згадуєш себе.

***

Бывает миг большого потрясенья:

увидишь мир, как будто в первый раз.

И небо серое поры осенней

рассыплет краски золотые враз.

Стоишь, как вкопан, под накидкой сказки;

душа прозрела космосом очей.

Кричат деревья, с лиц спадают маски,

и отовсюду светит суть вещей.

К векам благочестивым принадлежность

перерастает в голубой костёр,

прямым проломом памяти в безбрежность

уже оттуда видишь близкий взор. 

☘☘☘☘☘☘☘☘

😀   Висловлюємо щиру вдячність Надії Іванівні ФУРЗЕНКО за чудовий огляд творчості та переклади віршів Ліни Костенко. Впевнені - своїми перекладами Надія Іванівна робить велику справу у напрямку популяризації і розширення аудиторії прихильників української поезії.

А шанувальників красного поетичного слова запрошуємо до нашої бібліотеки, де завжди можна знайти твори Ліни Костенко та інших авторів, включаючи поезії та переклади Н.І.Фурзенко.

😀  По темі:

📕 Ліна Костенко: Твори поетеси та дослідження про її творчість (*pdf, *djvu, *fb2)
📗 Ліна Костенко. Мандрівки серця (1961) [djvu] |
📘 Друковані видання, присвячені Л. Костенко (*pdf)
📙 Ліна Костенко. Сторінки з життя (Біографія): Аудіокнига

😀  Читати також:  

• Поезія Олександра Олеся у перекладах Надії Фурзенко.
• "Нескорений": поезія Василя Стуса у перекладах Надії Фурзенко
• Василь Симоненко – поет-романтик