Величний Шевченко у бронзі застиг,
Вдивляючись в рідні простори ланів.
Багато в житті подолати не встиг,
Та погляд спинився у часі років.
Шляхами тернистими доля вела,
Та страдницький біль не здолав Кобзаря.
Недоля сльозою у Лету стекла –
Чернечу гору зігріває зоря.
Змивають дощі з обеліску сльоту,
Й здається, Тарас відкриває вуста
І істину мовить просту та святу:
«Як тяжко нести наодинці хреста.
Невигойна рана ще й досі болить,
І серце моє розтинає журба.
Душа і палає, і гірко щемить,
Та врешті скінчилась тяжка боротьба».
А в небі летять молоді журавлі,
І крила розрізують потемків ніч.
Вдивляючись в барви своєї землі,
Роздмухують вогник шевченківських свіч.
Немає коментарів:
Дописати коментар