Який поліг в боях за Україну.
ПонЕсла смуток і журбу осінню.
Йшла по піску, по глині, по камінню,
По тій землі, де син її ходив,
Де мріяв про майбутнє і любив.
Любив цей кущик, цю стареньку дичку,
Цей горбик, цю безмежну синю річку.
Що думала, що мати відчувала...
Ні слова з вуст, мовчала і мовчала.
Ні сліз в очах - всі виплакала, всі.
Йшла мати по ось цій живій красі -
Живому полю, по озимій ниві.
Матері сорок? Але ж коси сиві.
Матері більше? Десь за шістдесят.
Яка печаль. О, горенько. Свят, свят...
О, людоньки - хотілося кричати.
По бездоріжжю йшла солдатка-мати.
Несла грушки і свою вічну муку.
Тримала осінь матінку за руку.
Вже стало видно хрест і прапори.
Вже покотивсь чортополох з гори.
Серце стискала осені оскома.
Земля сира - це сина вічна дома.
Бур'ян сполола і протерла плити.
Промовила - як тяжко, сину, жити.
Замовкла, застогнала лиш тихенько.
Поклала грушку збоку солоденьку.
Біля портрета свічку запалила
Щоб вона руки синові зігріла.
А прапора взяла й поцілувала
І біля нього теж грушки поклала.
А потім помолилась за синочка.
Спускалось сонечко помалу із горбочка.
Дув вітерець, хитав гілляку дуба,
Куйовдив сину золотого чуба...
Галина Потопляк
Немає коментарів:
Дописати коментар