Непомірно далеко високе, щоб дивитись його із близька.
І пробач йому все, що для тебе, віднині, не стало іншим.
Просто десь, не у нас, пролилися з туманами сльози та віскі
І твоє, – непомірно високе, – за небо вже стало вище.
Ми ніколи не знатимем кожного імені й як називати,
Буде спрага читати по черзі рядки поезій і прози
Відвернися, піди, чи у місто блукати – від хати до хати,
Чи в село, де замріяні води плюскочуть у верболозах…
Та лиши по собі не дурної пихатої слави і мерса,
А щось інше, що втішить тебе, тобою розхристану душу.
Пожалкуй за тим, що інший підніме ті самі забуті верші –
непомірно високе – далеко, та хтось же підняти мусить…
(С) Людмила Калиновська
Немає коментарів:
Дописати коментар