Богдана ГУСАК. У сивині осіннього дощу...

Сьогодні у нас довгоочікувана зустріч із улюбленою авторкою, поетесою пані Богданою ГУСАК.

До нашого професійного свята - Всеукраїнського дня бібліотек пані Богдана підготувала чудовий подарунок – новий осінній цикл своїх поезій "У сивині осіннього дощу...", який ми із великим задоволенням презентуємо.

 

 

 

Вірші читає авторка

Богдана ГУСАК

 

У сивині осіннього дощу

 
Вітали осінь монастирські дзвони –
золотокосу мовчазну прочанку.
Ввійшла в чернечу браму на світанку
без супроводу, мантії, корони.

Долонею торкнулася колони,
зчудовано спинилася на ґанку:
вітали осінь монастирські дзвони –
золотокосу мовчазну прочанку.

Опале листя килимом червоним
лягло до ніг вродливої панянки.
І зграя голубів безперестанку
між бань кружляла, де, б’ючи поклони,
вітали осінь монастирські дзвони.



* * *

Майнуло літо – і нема
від нього сліду...
Багряна осінь, як німа,
йде на кориду.
Брикливий вітер – з ніздрів дим –
на лист червоний
летить, скуйовдивши сади.
Геть перепони!
Листок тріпоче у руках
тореадора.
А вітер, наче на голках...
Чи переборе?
Як понесуть мулету знов
могутні роги,
впаде вона, неначе кров,
на перелоги.



* * *

Укотре думка: «Дійсно... чи здалося?» –
відволікає від буденних справ.
Стрибає прудко вивіркою осінь
і просить, аби з нею хтось пограв.
У жовтих килимах алеї парку

(без шурхоту і кроку не пройти).
Залита сонцем з винограду арка.
Хода знайома. Сміх... А раптом ти?

Вперед чи обернутися? – дилема.
– Не смій... – верба шепоче.
Липа: – Глянь!
В гілках звучить нова музична тема –
танцює листя «Вальс розчарувань»...

Внизу переглядає вітер стоси
осінніх звітів ( ще гребти й гребти!),
сум’яття із депешами відносить
неквапно за каштанові хребти.



* * *

Осінь в сутінках пряде.
Око місяця бліде
видивляється так пильно,
мов питає: – Де ти? Де?
– Тут... – шепоче самота.
Одинокий сирота,
між гілками заховавшись,
визирає: – Ні, не та!
Не чіпай, примаро, згинь!
У небесну чисту синь,
люба зіронько вечірня,
на побачення прилинь!
Сумно. Милої нема –
огорнула все пітьма.
Склавши прядиво вечірнє,
Осінь стомлена дріма.


* * *

У сивині осіннього дощу
ще яскравіє листя позолота.
І звично вітер, степовий голота,
кладе горіхи у свою пращу.

Чатує білка, доки ще не вщух.
Радіє, що до снігу є робота.
У сивині осіннього дощу
ще яскравіє листя позолота.

Незатишно самотньому плющу:
в піснях пташиних невеселі ноти.
Не чути їм, готовим до відльоту,
заплутане гірке "Не відпущу!"
у сивині осіннього дощу.



* * *

Знов осені березові червінці
несе на хвилях митар-течія.
Вдивляючись у воду, бачу я
і власну лепту там, на дні у скриньці.
До неї впала ще одна... Чия?

Спокуса озирнутися... Терпіння!
Свічадо річки правду розповість,
який на кладці за плечима гість.
Щось ... вогняне... у листя ряботинні.
Це ж білка! Примостилася і ... їсть.

І сміх, і гріх. Руда хвостата душе,
ти вчасно відігнала самоту.
У вічі зазирнувши на льоту,
уже тікаєш, мій маленький друже?
До зустрічі у маминім саду!

 🎧 Всі подкасти на каналі Bibliobooks