Світлана ПЕТРЕНКО. Словесним пензлем розмалюю красу осінньої пори: вірші

Білими стрілами цілиться лучниця – владна зима.
Лист за листком опускається з дерева – тиша німа.
Хмари густішають. Вітер спустошливий – біль і печаль.
Осінь слабку в одежині пошарпаній – жаль мені, жаль! 

 

 

 

 

***

Тьмяний листочок летить до землі.
Вдих, іще вдих, ледве тінькає серце.
Скручене тільце в бездушній імлі
Тішить себе: ні на кого не сердся.
Дощ. Обважніли шершаві краї.
Жаль. Не така йому мріялась воля.
Краплі холодні – гіркі ручаї.
Тут не врятує уже й парасоля.
Видих нарешті. Чи зробить ще вдих?
Поки про це ще мені невідомо.
Дощ перестав. І листочок притих,
І не шелесне. Упав нерухомо.

***

О, падолисте, падолисте, пливуть листочки навкруги
Іскристі, свіжі, променисті, ховаючись у береги
Ріки, де і роки , і долі, очам невидимим човнах,
У вир впадають мимоволі, щоб відродитися у снах.
О, падолисте, падолисте, чарівне танго, вальс-бостон,
Не відпливай, побудь ще трохи, припни свій човен під мостом.
Словесним пензлем розмалюю красу осінньої пори,
Вдивляюсь в далечінь, милуюсь, в рядки вклалаючи дари.

Повернуся

Достигли яблука у батьківськім саду–
Родючі деревця пепен-шафрану.
До них у віщих снах я знову йду
І не будіть мене сьгодні рано.
Від вчора і до завтра – сотні миль.
Нас кілометри роз'єднали з садом .
А в серці щем. В моєму серці біль,
Як згадую про арку з виноградом.
Я вірю, що закінчиться війна
Чекай на мене саде, я вернуся.
І в пояс поклонюсь тоді сповна
Тим деревцям, що пестила матуся!

***

Як раніше, сонце на зорі,
Хтіло усміхнутись дітворі.
Покотить промінчиками м'яч,
Та зустріло материнський плач.
Міна прилетіла іздаля
Підірала із м'ячем маля,
Зруйнувала стежку в сад і дім–
Не пробратись сонечку крізь дим…

 

***

Прогнать самоту, та не в змозі душа,
А вчора вона ще хотіла кохати.
Сьогодні ж самітня , пуста, без гроша.
Де ж їй ночувати?! Розбиті всі хати.
І бродить душа повз обійстя пусті.
Де ж люди?! Голосить. Де ж людоньки, люди?!
Заходить у двір. Домовина і стіл.
Господарі сплять. А вона все їх будить .
І стала навколішки бідна душа.
Молитву читає. Читає. Ридає.
За люд, що колись жив. Вона ж не чужа.
І бідна страждає. Так бідна страждає…

 

***

Згадуючи весну, котяться сльози..
Я хочу до мами... Завіса німа все важче і важче стає із
роками.
Вдивляюся в далеч гірку крадькома. Нема там нікого. Не видному там мами.
Не гребінь у коси, а сизий туман. Така ж як і мама не руса, а сива.
Павук павутинку пряде і пряде, а нас віддаляє невидима сила.
Матусю рідненька пробач і прости. В дитинстві, я знаню, була неслухняна…
Немає мостів у небесній ріці. Забрала з собою їх повінь весняна.

 

***

Біжать, швидять мої думки
По кужелю з тернинами
Згори то вниз, то навпаки
Повз пагорби з долинами.
Дощ б'є безжалісно в лице,
І сонце сушить рученьки.
Ще й вітер літери в словах навмисне перекручує.
Я ж не спішитиму, і
Щоб упоратися з пряжею,
Веретено кручу-верчу –
Нерівності розгладжую!

 

Світлана ПЕТРЕНКО