Мимо саду, де стигне ожина,
проминувши густий верболіз,
йшло дівча. В косах квітка жоржини,
карі очі, кирпатенький ніс.
А коли наздогнав – обернулась.
Чорні брови, коса, як смола!
Лише кутиком губ усміхнулась,
і жоржину мені простягла.
За ставком розділилась дорога –
я ступив на вузький путівець.
Та чомусь не ідуть мої ноги,
бо вона – в інший бік, навпростець.
Так дівчина та в душу запала,
що ходив зачарований я.
Тільки більше чомусь не стрічалась –
юна квітка – жоржинка моя!
Роки, роки, мов клин журавлиний,
подалися за обрій кудись...
Й досі в пам'яті квітка жоржини,
і в веснянках кирпатенький ніс.
Немає коментарів:
Дописати коментар